Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

стояла в куті велика піч, лава, стіл збитий з дощок, два стільці і постіль вкрита кожухами.

– Ось і моя оселя, любі діточки. Сідайте собі, а я вам зладжу що-небудь їсти.

Ще як ішли сюди, Івась розказував старому про свої пригоди, а тепер оповідав далі. Старий слухав уважно, пораючись коло печі. Коли Івась став оповідати, як вони рятували раненого Остапа на татарському обозовиску старий не втерпів, щоб не перебити:

– От так я люблю, за це, певно, буде вас Господь благословити. Гарно, мої дітки, хай вас обійму та поцілую, мої любесенькі. От за ваше добре серце Господь привів вас до мене, а тут вам уже біди не буде. Опісля доберетеся до своїх.

– А коли це буде, дідусю? Нам так пильно. Там ніхто не знає, що з нами сталося, певно, за нами плачуть, а може і панахиду по нас правлять.

– Цього не може бути швидше, як восени. Я знаю добре, де Покрови і де Кирилівка. Ми так зробимо. Восени приїжджають до мене покупці з Уманя за медом і воском, а привозять мені те, чого мені потреба. Отож я вас передам моєму знайомому міщанинові з Уманя, а він вам не то що не зробить кривди, але і безпечно перевезе.

– Мені розказував дідусь, що бувають такі люди, що переловлюють таких хлопців, як ми, а відтак перепродують туркам.

– Добре тобі, синку, дідусь говорив. Буває таке, але я маю на умі чоловіка доброго, нашого православного. Вам цього ні раз нема чого боятися.

– А що ж ми поки що будемо робити? Тепер щойно літо…

– У мене лежаного хліба немає, і ви не будете без діла, а що у мене навчитеся й побачите, це вам в життю може в пригоді стати.

– Чи ви, діду, із запорожців будете? – питає Івась.

– От цікавий… Так, сину, із запорожців і не одно на світі бачив, не з одної печі хліба їв.

– Бо мій дідусь теж із запорожців.

– А як він називається?

– Прокіп Ніс, а мій батько Артим Носенко.

– Якогось Прокопа Носа я знав. Коли він ходив у походи з батьком кошовим Сірком, то той сам…

– Дідусь говорив, що саме ходив із кошовим Сірком у татарські походи.

– Так це певно він буде. Добре, моя дитино. Не буде вам обом у мене біди. Я вам і сорочки, і штанці пошию, і свитки, і шапку, бо у мене є і полотно, і сукно своє. А вам зараз би і постоли зладити, щоб шматами ніг не завивати, а босому небезпечно по лісі ходити, бо тут і гадюка злюща трафиться. А восени, як Бог дасть, що доживемо, то відішлю вас під певною опікою до Уманя, а там уже про вас подбають.

Лев Сапогівський

(1858–1883)

Справжнє прізвище Лев Василович. Народився в м. Скала-Подільська коло Борщева на Тернопільщині. В 1876–1879 pp. учителював на Тернопільщині, аз 1882-го жив у Львові, працював у редакції журналу «Зоря».

Літературну діяльність почав у «Зорі» з 1880 p., де публікував оповідання і статті. На його творчості помітний вплив Юрія Федьковича. На жаль, його літературна доля обірвалася надто рано. Похований у с Целіїв біля Гусятина на Тернопільщині.

«Оповідання «Старий палац» є одною з перших праць покійного письменника, – зазначала редакція «Зорі» (№ 16–17, 1883). – Доки автор жив, ми тої повістки не друкували, бо його тенденція не надавалась для нашої газети. Нині сповняємо лиш довг вдячности для булого друга і помічника, якого всі позосталі його твори незмінно передаємо в друк».

Старий палац

Лучалось нераз тобі, красна читачко, читати або чути оповідання про старі замки, палаци та ріжні дива. Жахливі історії, представлені там, відогнали не одної ночі сон з твоїх ясних очок, а кождого ранку по такій безсонній ночі перша твоя гадка була: «Як же я зле буду нині виглядати!» А коли ще зазирнула до дзеркала і переконалась, що очка червоні, обведені синіми колами, личко бліденьке, то присягалась, що вже не будеш таких повістей читати і слухати, і звичайно – що я дуже добре знаю – не додержала слова… І тепер, певно, не будеш на то пам'ятати, а перечитаєш мою небилицю, котра колись була правдою.

Не тямлю кілько вже тому буде літ, як се мені лучилось. Я був тоди на селі домовим учителем. На мешканє мені призначено старий палац, в котрім уже кільканадцять літ ніхто не мешкав. Я був тоди іще молодий, а що молоде, те юрне. І я був подуфальний і наперекір пересторогам на усилену мою просьбу дозволено мені замешкати в палаці. Розгосподарився я там на-добре. На спальню зайняв малий покоїк, побіч котрого в тім крилі була вельми простора вітальня і також їдальня, а нагорі чотири покої.

Раз відвідав мене там товариш шкільний, з яким перебалакав я аж до вечора, а коли він від'їхав, повернув я до вітальні і сів собі на дідусевім фотелі, котрий міг щонайменше три особи в собі помістити – розумієсь таких, як я тоди був, бо нині, думаю, і нам двом було б затісно. Але я тоди про те не думав – мої гадки були зайняті минувшістю палацу.

Я хотів час його заложення розпізнати за стилем будови, та не зміг собі пригадати епохи такого дивного стилю, отже блукаючи гадками по історії будівництва і порівнюючи луки, філяри, ґзимси та инші ознаки стилів, не зчувся, коли ніч запала, аж старий годинник, що дзвонив північ, збудив мене з задуми.

Я хотів піти до своєї спальні і підвівся з фотеля, але далі кроку ступити не зміг, бо довкола мене почулися глухі, страшні зойки і стогони.

Я не мав відваги озирнутися за постатями, котрі видавали ті тяжкі стогони, але зажмурив очі, і не в змозі втриматися на ногах, котрі тремтіли піді мною, упав знову ув крісло.

Зойк, здавалося, походив із-за стін салі